Моя родина в роки 2-ої світової війни

Шуляк Михайло Данилович

Народився в 1924 році в с.Паціоровім, в селянській сім’ї. В 1944 році, коли йому було 20 років, пішов на війну. Спочатку був кулеметником і служив у 418 полку. Після важкого поранення у ногу та лікування у госпіталі служив у артилерії до закінчення війни. Воював у Румунії, Югославії, Угорщині, Австрії. Війну закінчив у 1945 році. Перемогу зустрів в Австрії. Повернувся додому після мобілізації у 1948 році старшиною. Був нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Будапешта»", «За звільнення Відня», «За перемогу над Німеччиною».

«Перший серйозний бій відбувся у серпні 1944 року у Карпатах. 418 полк, де служив Шуляк М.Д., потрапив в оточення. Німці постійно атакували,
німецький снайпер убив командира. Переваги були на боці ворога, який посилено використовував артилерію. Саме у цьому бою Михайло Данилович побачив першого убитого, це було для нього великим психологічним стресом».
«Цей випадок стався у Румунії. Біля села Аргу радянські бійці робили лісові завали, щоб зупинити наступ німців. Раптом з протилежного боку з'явився німецький мотоцикліст. Побачивши перешкоду, він так збільшив швидкість, що перелетів завал, мов акробат і зник. Цей випадок розвеселив солдат і надав їм ще більшої енергії у підготовці до бою. Бій розпочався через кілька годин з використанням з боку німців танків».

«Це було у Угорщині. Михайло Данилович разом із товаришами пробивався до своєї частини, від якої вони відстали. В одному із угорських сіл з'явилися німецькі мотоциклісти. Наших солдат врятували місцеві жителі. Вони переодягнули радянських бійців у селянську одежу і на підводі разом з угорськими селянами вивезли радянських бійців за село.

 (Зібрали інформацію Качуровський Вадим та Мотишена Олена )

Козінський Едмунд Іванович

Поляк за національністю. Народився він 13 січня 1914 року в місті Сквира, Київської області. Скоро сім’я переїхала до Брацлава, де Едмунд Іванович в 1928 році закінчив семирічну Брацлавську школу. Згодом закінчив Ладижинський технікум по спеціальності "Механізація сільського господарства". Потім Київський дорожній інститут, 1965 році (заочно ), по спеціальності "Інженер - механік". Далі працював в Брацлавському автопарку головним інженером - 25 років.
Велику Вітчизняну війну, зустрів у віці 27 - років. Оскільки, поляки вважалися ворогами народу, на війну його відразу не брали. Та в березні 1941 року він почав свій бойовий шлях. Спочатку служив в 43- му окремому транспортному батальйоні. Був командиром автомобільного взводу в звані молодшого військового техніка
Пройшов шість фронтів:

1-й Український, 1-й Білоруський, 3-й Український, 4-й Український, Північно-Південний, Західно-Кавказський.
Його частина була резерв головнокомандування. Командиром 1 - го Білоруського був Рокосовський, потім Жуков - з усіма ними Едмунд Іванович розмовляв і був знайомий.
«Вочевидь, є що згадати за часи війни. Але саме найкраще пам’ятається перша медаль - "За відвагу". Був кінець жовтня - початок листопада 1941 року. Командир батальйону Сударкін Микола Степанович наказав йому знайти колону з 250-ти машин. Машина Едмунда Івановича і ще два бензовоза, відправилися на пошуки в напрямок Малої і Великої Лебідки, що були в районі фронтової зони над Дніпром. Не знаючи зовсім місцевості, трохи більше доби потрібно було Едмунду Івановичу, щоб знайти колону машин, врятувати село з його жителями (бо ж, якщо б гітлерівці знайшли автоколону перші, все б село загинуло), зберегти життя солдатам, які були з ним, і повернутися живим самому.
Та на цьому баєвий шлях Едмунда Івановича не закінчився, адже це була лише перша медаль. А потім і друга - за восьмимісячну оборону Кавказу в 1942 році, були фронтові дороги, важкі поранення, і втрата друзів.

Дуже радісно і разом з тим сумно згадував він як " брали" Берлін: кожен крок, кожен постріл, кожне слово товариша, кожну мить.Працював командиром автомобільної роти 3-го автополку "Ордена Червоної Зірки" Одеського і Боденського. Закінчив війну з Жуковим в звані "Старшого лейтенанта".

Проходив службу в окупаційних військах Германії (після війни). Працював в архівній групі Міністерства Оборони СРСР. Працював начальником збірного пункту аварійних автомобілів, деякі з них відправляли в післявоєнну Москву. Працював представником в архівіній групі Міністерства Оборони на автозаводах міста Лєйпціга і старшим військовим представником міста Дрездена ». Має два поранення. Після війни отримав посвідчення інваліда другої групи, і посвідчення ветерана військової служби.

Демобілізувався в грудні 1946 року з Берліну. Всього у Едмунда Івановича, приблизно (він навіть всіх не пам’ятає), 6 медалей і 12 орденів, нижче будуть представлені тільки деякі із них.

В теперішній час Козінський Едмунд Іванович проживав в смт. Брацлаві, Немирівського району, Вінницької області, з дружиною Нелею Константинівною, мав дітей, онуків. В 2004 році йому виповнилося 90 років. Помер в 2005 році.

Із слізьми на очах згадував свої подвиги і фронтових друзів, яких нажаль вже немає з нами.

Нагороди Едмунда Івановича

- Медаль «За відвагу»

- Медаль « За оборону Кавказу»

- Медаль «За перемогу над Німеччиною»

- Медаль «За бойові заслуги

- Орден „Червона зірка"

- Орден „Вітчизняна війна"

- Орден Богдана Хмельницького

- Орден „Червоний прапор"

(Зібрала інформацію про батька донька Бартко Алла Едмундівна)

Рахновський Олександр Данилович

Рахновський Олександр Данилович народився у м. Вінниці у 1925 р.У 1943 р. його було призвано на війну. Під час Великої Вітчизняної війни він був розвідником, виконував завдання, які потребували мужності, спостережливості та кмітливості.

Про події воєнних важких часів може розповісти багато історій.Перемогу зустрів у Чехословаччині.

Був нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», «За взяття Будапешта»", «За звільнення Відня», «За перемогу над Німеччиною» та багатьма іншими.

« Одного разу виконуючи одне з бойових завдань він стежив за німецьким угрупуванням, на яке мали наступати радянські війська. Розвідникам потрібно було знешкодити охоронців непомітно ножами-штиками, щоб не підняти всіх на ноги. Коли Олександр Данилович підкрався до німця і змахнув ножем, той побачив тінь і ухилився. Зав’язалася боротьба. Олександр Данилович однією рукою напружувався, щоб заколоти німця, а другою закрив йому рота, щоб той почав галасувати. Німець пручаючись з усіх сил вкусив його за палець і хоча було дуже боляче розвідник не крикнув і не провалив завдання».

(Зібрала інформацію Бородіна Анастасія )

Кравченко Володимир Іванович

Народився 02.07.1896 р. у с. Харліївка Житомирської області. До війни закінчив зоотехнічний технікум, працював ветеринаром по селах області, а у вільний від роботи час був шевцем. У 1936 р. сім’я Кравченків переїхала до Вінницької області с. Стрижавка. У 1941 р. вступив в ряди Червоної Армії і пройшов свій воєнний тернистий шлях до кінця війни. Перемогу зустрів у Чехословаччині. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу».

«Червона Армія невпинно посувалися вперед, німецькі війська ось-ось мали оголосити капітуляцію, вже було зрозуміло, що війні скоро кінець, а тому наш командир вже готувався до свята. Він викликав мене до себе і попросив терміново пошити йому новий кітель. Але пошити форму можна було лише на швейній машинці, якої в мене звісно на той час не було. Довелося скористатися воєнним трофеєм - швейною машинкою Zinger, яку люб’язно нам передала одна полька Магда. Кітель вийшов чудовий, а з гарного добротного сукна були пошиті ще й штани. Від чого командир був дуже задоволений. І як військовий трофей, в знак подяки подарував мені швейну машинку.»

(Зібрала інформацію про дідуся внучка Ракович Наталія Петрівна)

Кравченко Андрій Володимирович

Народився 13 грудня 1920 р. у с. Харліївка Попелянського р-у Житомирської області. У 1936 р. сім'я Кравченків переїхала до Вінницької області с. Стрижавка, де Андрій закінчив середню школу і поступив до Вінницького педагогічного інституту на історичний факультет. По закінченні якого, у 1940 р. був направлений у Мур-Куриловецький р-н директором школи. На початку війни призвали до Воєнно-Морського Чорноморського флоту. Плавав на кораблі біля міста Севастополя. В 1942 р. корабель було потоплено німецькою ескадрилью літаків. Лише один хлопець вцілів, його підібрала моторна шлюпка, то він розповідав, що після потоплення судна ще три дні вцілілі хлопці плавали на дошках по морю поки не вибилися з сил. Серед них був Кравченко Андрій Володимирович, який не дістався берега і загинув разом з усіма.

« Так як в мене рівний гарний почерк, то командир наказав всі записи в журналі робити тільки мені. Хлопці трохи сміються - наш писар - кажуть, але я на то не зважаю, хай там посміються поки всі живі і здорові. Вчора підбили з орудія німецького літака, а сьогодні ввечері знову ждемо нальоту, може пощастить і на цей раз і ще на одного німецького гада буде менше » - писав він в листі.

(Зібрала інформацію про дядька племінниця Ракович Наталія Петрівна)

Кравченко Іван Володимирович

Народився 1923 р. у с. Харліївка Попелянського р-у Житомирської області. У 1936 р. сім'я Кравченків переїхала до Вінницької області у с. Стрижавка, де Іван закінчив середню школу. В 1941 році переодягнувшись дівчиною Іван Володимирович разом з мамою йде до лісу і потрапляє спочатку з окупованої Стрижавки до партизан, а потім в діючі частини Червоної армії.Дійшов разом з військами аж до річки Стрий, що у Львівській області і загинув в наступаючій атаці в липні 1944 р.Засідка з ворожих танків впритул розстріляла їх піхотну роту.

Іван дуже любив життя, свою родину, Батьківщину, а тому дуже часто посилав звісточки додому.

Листи від Кравченка Івана Володимировича

(Зібрала інформацію про дядька племінниця Ракович Наталія Петрівна)

Синявський Петро Архипович

Народився 5 червня 1927 р. в селі Малі Хуторі Вінницького району в бідній багатодітній родині. Був найменшою восьмою дитиною в сім'ї , в десятилітньому віці осиротів залишившись без батька. У 1941 р. втік на фронт, але був завернений і повернений додому. У 1943 р. знову пішов на фронт, дійшов до Чехословаччини і в одному з вуличних боїв отримав поранення і контузію голови, лежав довго в госпіталі, а потім був комісований додому. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни та медаллю «За відвагу».

« Коли вдруге я прийшов до воєнкомату проситися на фронт начальник, що сидів за столом сумно подивився на мене, напевне через те що на свої 16 років до яких ще було добавлено 2 роки я певне зовсім не виглядав. Але час тоді був важкий, війська Червоної Армії вели запеклі бої з німцями, а тому кожна людина була на рахунку.

- Що синок, хочеш воювати? - запитав він.

- Ну, воюй, - і поставив печатку на призовний листок ».

(Зібрала інформацію про батька донька Ракович Наталія Петрівна)

Турбовець Єва Гаврилівна

Моя бабуся народилася 27 квітня 1927 р. в с. Брицьке Липовецького району Вінницької області. В свої 14 років Єва Гаврилівна допомагала солдатам, прала їх одяг, зашивала сорочки, а коли йшли бої через село , то допомагала копати могили для загиблих воїнів.На її плечах залишилося ще два племінники від старшої сестри, що загинула під час бомбардування.Коли наступали німці на село, то вона разом з хлопцями переховувалася у Погребищанському районі і там мила солдатам казанки, щоб прогодувати хлопців.Так вони і пережили важкі часи війни.

(Зібрала інформацію Биченко Світлана)

Васильківський Денис Антонович

Васильківський Денис Антонович був родом із с. Сербанівки Хмільницького району Вінницької області.Був мобілізований до Радянської Армії в 1944 році. З 1944р. по 1945 р. служив у сухопутних військах.Пройшов аж до Румунії і Польщі і звільняв їх території.В горах Карпатах був двічі сильно поранений і лікувався у шпиталі у м. Проскурів. Пройшовши війну рядовим солдатом був нагороджений Орденом Великої Вітчизняної війни 2-ступеня і багатьма медалями.

(Зібрала інформацію Марценюк Діана)

Мазник Володимир Іванович

Народився 27 серпня 1920 року на Сумщині. 1938 році вступає у Харківський університет. Перше бойове загартування сержант-мінометник одержав у боях за Київ на річці Рось. Там його вперше було поранено, а в друге - восени між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він по дорогам війни аж до Праги. Мав бойові нагороди - ордени Червоної Зірки та Слави, 3 медалі «За відвагу» та медаль «За оборону Києва». В кінці 1945 року разом зі своїм другом поїхали провідати його матір на Вінниччину і там і залишився жити.

(Зібрала інформацію Дубина Яна)

Трохимчук Євгенія Данилівна

Моя бабуся — дитина війни. Разом з сім'єю вона проживала у с Мартинівка Царського району Вінницької області.Сім'я була багатодітна - 6 дітей. Коли розпочалася війна, то четверо братів і батька забрали на фронт. Вдома залишилися тільки мати і двоє дівчаток. Коли фашисти вступили в село, то люди тікали зі своїх домівок у сусіднє с. Кузьминці Барського району.Коли німці пішли далі, то сім'я повернулася в свій будинок, що вцілів, бо був у долині і німці туди не завертали. Під час війни їли в’ялу картоплю, збирали колоски і варили з зерна суп та кашу. Так і вижили у ті важкі часи. З фронту повернувся тільки один брат, але скоро від ран помер. А сестри так і продовжують жити у селі.

(Зібрала інформацію Гудзь Ольга)

Оковитий Іван Михайлович

Народився в с. Тарасівка Жмеринського району Вінницької області. Був мобілізований до Радянської Армії в 1944 році. Служив Іван Михайлович у сухопутних військах, воював у Карпатах, героїчно звільняв території: Івано-Франківщини, м. Колонію, Надмірну долину. Дійшов до Берліну. Був нагороджений Орденом Слави - III ступеня та медаллю « За відвагу »

(Зібрала інформацію Гарматюк Катерина)

Теорія - срібло, а практика - золото

Моя родина в роки Великої Вітчизняної війни

(Науково-дослідницькі проекти)

Наші Ветерани-викладачі

Іван Васильович Ляхов

Уродженець Ростовщини. Готувався боронити Відчизну від фашистського ворога. Полковник у відставці. Присвятив життя спорту, військово- патріотичному вихованню молоді, гідно несе ім'я громадянина України.

Ляхов Іван Васильвич, народився в 1927р., 12 лютого, в селі Бласово-Люте, Красногвардійського району, Ростовської області в сім'ї селянина – середняка. За національністю – росіянин, але відчуває себе донським козаком.

Батько, Ляхов Василь Іванович, 1902 р.н., працював біля землі. В 1933 р. Оволодів професією водія і працював в м. Шахти Ростовської області. В 1944 р. загинув на фронті.

Мати, Ляхова Юхимія Антонівна, 1899 р. н. , домогосподарка, все життя присвятила вихованню одинадцяти дітей. Життя багатодітної родини було не легким. Пам'ятає Іван Васильвич як важко було батькам і голодно малюкам, страшних 1932 -1933 років. В 1934 р. малий Іванко пішов не тільки до школи, а й залучався до роботи в дома і в колгоспі. В 1941 році батько іде на фронт, а Іван Васильвич бере на себе важкі обов'язки глави родини, тому з цього року офіційно розпочинається його трудова біографія у колгоспі.

В 1943 році закінчив лічильно – бухгалтерську учфілію і працював таксувальником на шахті ім. Петровського в м. Шахти, Ростовської області. В листопаді 1944 року був призваний на військову службу до Збройних Сил Радянського Союзу. До жовтня 1945 року проходив службу курсантом навчально – стрілецької дивізії в м. Краснодарі. Військову присягу прийняв 23 лютого 1945 року. З жовтня 1945 року до жовтня 1946 року проходив службу курсантом полкової школи, 36 гвардійського кавказького полку. В цій полковій школі Іван Васильвич зумів показати найкращі результати зі стрільби, легкої атлетики, кінного спорту.

В листопаді 1946 р. враховуючи блискучі показники в строєвій і спортивні підготовці Івана Васильовича зараховують курсантом Червонопрапорного кавалерійського військового училища, яке він відмінно закінчив в листопаді 1949 року і отримав перше офіцерське звання – лейтинант. Був призначений командиром взводу 11 гвардійського кавалерійського полку кавказької дивізії.

У далекому 1952 році збірна команда Радянського Союзу вперше взяла участь в Олімпійських іграх. Команда п'ятиборців, створена з кращих багатоборців ГПО, стала четвертою. Саме тоді на високому рівні було прийняте рішення про розвиток нового виду спорту. Зрозуміло, що відбирали з кращих спортсменів – офіцерів. До їх числа ввійшов старший лейтинант Іван Ляхов, він далеко випереджав своїх колег у всіх змаганнях, то булла сходинка у великий спорт. Не одноразово перемагав Іван Васильвич на змаганнях високого рангу. Перемагав завдяки сильному характеру. Іван Васильвич був зарахований до збірної Радянського Союзу на олімпіаду в Мельбурн. Шлях до Австралії було відкрито. Але іноді обставини бувають сильніші за справжніх лицарів. Прикра травма під час тренування перешкодила Іванові увійти у золоту команду наших п'ятиборців, які повернулися на рідну землю олімпійськими чемпіонами і заслуженими майстрами.

В 1953 році керівництво дивізії призначає Івана Васильвича керівником фізичної підготовки і спорту дивізії.

1954 рік старший лейтинант Ляхов постіпив на навчання у військовий інститут фізичної культури і спорту ім. Леніна в місті Ленінграді. Навчання в такому пристижному ВУЗі відкривало для молодого офіцера нові горизонти і кар'єрне зростання.

В 1957 році отримує звання капітана, і продовжує займати відповідальні посади керівника фізичної підготовки і спорту полку, дригади, дивізії в різних військових округах і группах військ. В грудні 1975 року у звані майора звільнений в запас за вислугою років. З лютого 1976 року по липень 1977 року працював у Львівському медичному училищі керівником фізичного виховання.

З липня 1977 по липень 1997 року працював в Львівському технікумі промислової автоматики, на посаді військового керівника і начальника штабу цивільної оборони

В 1978 році наказом Головнокомандуючого Сухопутних військ за якісну підготовку молодді до служби в Збройних силах присвоєно військове звання підполковник.

1991 рік, накозам Мінрадіопрому СРСР № 87 – К від 16. 01. 91р. за великі досягнення в праці присвоєно звання «Військовий керівник - методист».

З 1999 року Іван Васильович проживає у нашому місті, викладає допризивну підготовку у Вінницькій ЗОШ № 12.

У 2002 році був запрошений викладати допризивну підготовку у Вищому професійному училищі № 7, де пропрацював до 2006 року. Педагогічна діяльність Івана Васильвича у стінах ВПУ – 7 була відмічена адміністрацією навчального закладу, багатьма подяками, грамотами, преміями. Але найповніше роботу викладача характеризують слова із учнівського твору: «Допризивна підготовка – один з моїх найулюбленіших предметів», - вважає майбутній будівельник Сергій Баланюк. – Адже, Іван Васильвич не тільки передає учням певні військові знання, але й виховує в нас дисциплінованість, організованість, гартує характер, а це дуже важливо для кожної людини. Уроки Івана Васильовича можна вважати уроками життя.

І сьогодні ветеран залишається спортивною людиною, не даремно, ще стародавні олімпійці вважали, що не тільки красу і силу, але й розум гартують фізичні вправи. На тому стоять і їхні спадкоємці.

Проектно – дослідницька діяльність учнів ВПУ – 7

під керівництвом викладача історії

Чорнати Лідії Йосипівни

72-га весна у цвітінні садів

3 травня 2017 р. в стінах нашого навчального закладу відбувся виховний захід присвячений 72-ій річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років під назвою «72-га весна у цвітінні садів».

Війна залишає по собі не зникаючий слід у пам’яті людей на цілі тисячоліття! З року в рік Україна у цей День вшановує своїх героїв, які вистояли у страшному бою проти нацистської навали та вибороли Перемогу для майбутніх поколінь.

Метою заходу було ознайомлення учнів з історичними подіями, які відбувалися в період Другої світової війни, осмислення та усвідомлення масштабу трагічних подій. Формування почуття патріотизму, гордості,   відповідальності перед наступними поколіннями, виховання глибокої поваги до людей, які віддали своє життя в ім’я майбутнього людства.

Ведучі заходу Гончар Надія Миколаївна та Попіль Олеся Віталіївна, разом з учнями Назаренко З., Лукашенко А., Король Д., Бобик А., Мазепа К., Приймак М., Атаманюк В., Курган Т. висвітлювали тематику Другої світової війни та донесли присутнім в залі інформацію й спогади про ті страшні роки, доповнивши їх яскравими фотокадрами.

Чудовим ліричним доповненням виховної години були віршовані рядки, що декламували учні та пісні про воєнні роки у виконанні учениць: Приймак М., Атаманюк В., Курган Т.

Присутні в залі з сумом та слізьми поринули у спогади про ті події, що наче чорне крило птаха торкнулися кожної української родини. Завершився захід традиційно хвилиною мовчання, щоб згадати усіх загиблих в роки війни 1941 – 1945 рр.

Заходи

____________________________________________________________________________________________

Ти - наш герой (Спогади про Біду Євгенія)

Всіх до одного ми повинні пам’ятати,

Хто нас в цей час тяжкий на Сході захищав,

Щоб знала кожна вбита горем мати,

Що недаремно син життя своє віддав...

Лана Александрова

Ось уже третій рік наша країна бореться за свою незалежність, віддаючи за власну свободу найвищу в світі ціну – смерть і рани наших солдатів, загибель та поневіряння мирних жителів.

За час цієї гібридної війни народні поети склали чимало віршів про невимовне горе тих матерів та батьків, що оплакують своїх дітей.

Лампадка палає , мов крапля страшної війни.
В долонях у матері фото, бідою пробите.
Ох сину, мій сину, тепер ти приходиш у сни.

Скажи, мій герою, а як тепер матері жити?

Згорьовані матері тільки у віршах та віщих снах і можуть почути голоси загиблих, але живих у вічності, своїх синів:

Не плачте, мамо, я іще живий,

Хоча й лежу із кулею у грудях…

А наді мною, юним, молодим

Схилилися в скорботі люди…

Я не помру, ніколи не помру,

Мені в віках залишене безсмертя,

Хоча і вас тепер не обійму,

Та я живу у всенароднім серці…

Найпершою трагедією цієї жахливої війни, коли ми ще й не знали, що це війна, став бій поблизу міста Волноваха Донецької області. 22 травня 2014 року під час нападу диверсійно-терористичної групи так званої ДНР на загін українських військових, які стояли на блокпосту між селищами Ольгинка та Володимирівка, загинуло 18 наших вояків, найбільша кількість з початку АТО. У цьому бою загинув й випускник нашого училища Біда Євгеній Миколайович.

Женя прожив лише 22 роки. Короткі, дуже короткі рядки його біографії. Народився 11 лютого 1992 року у селі Кантелина Іллінецького району. Після закінчення 9-ти класів з 2007 по 2010 роки навчався в ДНЗ «Вище професійне училище № 7 м. Вінниці», здобувши професію «штукатур; лицювальник-плиточник; маляр». В 2010 році був призваний до Збройних Сил України, де полюбив військову справу. Після армії, в 2013-2014 роках, працював в охоронній службі «Фортеця Гарант». З початком АТО Євгеній, не роздумуючи, пішов добровольцем в Національну Гвардію України і служив старшим солдатом, гранатометником в 3-му батальйоні 51-ї окремої механізованої бригади оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув Женя 22 травня 2014 року, вірний присязі, даній українському народу. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Біда Євгеній Миколайович нагороджений медаллю «Захисника Вітчизни» (посмертно).

Коротке Євгенове життя спалахнуло, неначе факел, і досі освітлює нам шлях. Кожен, хто любив, дружив, або просто був з ним знайомий, не зміг забути його, та й не забуде ніколи.

Тяжкою втратою стала загибель любого синочка, надії та опори, найбільшого помічника для Євгенових батьків Лариси Анатоліївни та Миколи Васильовича. Низький їм уклін за те, що виховали такого чудового сина, надійного товариша і вірного патріота нашої країни.

Пам’ятають Женю і менший брат, для якого Женя був і залишається взірцем, і велика родина, і багаточисельні друзі, і його побратими-однослужбовці, і одногрупники та педагоги нашого училища…

«Женя був світлою, чудовою людиною. Мав добре серце, товариську, легку вдачу та працьовиті руки. Він щиро любив своїх батьків, родину, училище, друзів, рідну землю», - з сумом в голосі згадує свого випускника майстер виробничого навчання Лемішова Любов Іванівна. «Життєрадісний, неначе сонячний промінчик, з веснянками на рум’яному й завжди усміхненому обличчі, розумний та старанний учень», - таким закарбувався образ Євгенія в пам’яті викладача технології штукатурних робіт Іванової Віри Іванівни. «Женя Біда бувдоброзичливий,чесний, відповідальний, наполегливий, завзятий як до роботи, так і до навчання, - ділиться спогадами про Женю майстер виробничого навчання Кузик Неоніла Андріївна. – Він завжди допомагав батькам у господарстві, захоплювався рибалкою, мисливством, спортом і захищав честь групи в змаганнях з баскетболу».

А яким вірним та надійним другом, що завжди поспішав на допомогу, яким веселим та завжди оптимістичним був наш Женя! Друзі його не забули, згадують щасливі дні разом, пишуть на його сторінці «ВКонтакті», вітаючи з днем народження, з Святим Миколаєм, з Новим роком, а в роковини загибелі виливаючи свою біль та невимовний смуток від втрати друга…
Плекає в душі любов до брата двоюрідна сестричка Олена Біда: «Час іде, і все забувається, але таку людину, як ти, забути неможливо. Не було такого дня, щоб я про тебе не згадала, та й впевнена, що не тільки я. Сьогодні день твого народження, тобі було б 23, і нам нічого не залишається, окрім того, що згадувати, яким хорошим другом та братом ти був.Кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї пам’ятають. В наших серцях ти будеш жити вічно, адже ти наш Герой. Вічна пам’ять, братику. Любимо та сумуємо..»

Дякує за доброту й дружбу подруга дитинстваСвітлана Пневська: «Женічка, наш любий, коханий, вірний, сміливий, янголе!Я не знаю, у яких далеких світах ти зараз, але хай тобі буде там добре, спокійно і затишно, як у мами на руках... ти став нашим героєм, нашим янголом за спинами! В серці висічена така рана, що забути не можна..Дякую за доброту і дружбу, за дитинство! Ти був зроблений тільки з доброти і позитиву. Я люблю тебе, друже! Сумую...таких більше немає…»

Також сумує за загиблим другом Анастасія Гудзінська, виливаючи тугу в віршах: «Женічка, дружочок ти наш дорогий! Ще й досі по щоці біжить сльоза, і серце з думкою про тебе завмирає... ти наша радість, наша гордість… все світле зв’язане з тобою... ти десь там далеко літаєш, на нас, напевно, поглядаєш,а ми сумуєм за тобою, знаєш?І досі плачемо тихенько...Ти наш герой герої - не вмирають! Отож,  для нас - живий!»

Як надійного, надзвичайно доброго та чуйного друга, веселого, прямого та відвертого, згадують Женю друзі та одногрупники Марценюк Віталій, Ніколайчук  Вадим, Павловський Олександр, Кліщук Євген та й багато інших. Навіки живим, веселим сонячним хлопчиною залишається наш Женя для викладачів, майстрів та учнів училища, для всіх тих, хто мав радість спілкуватись з ним та береже пам’ять про нього в своєму серці.

Щоб пам'ять про подвиг нашого земляка жила й не згасала, на фасаді навчального корпусу ДНЗ «Вище професійне училище № 7 м. Вінниці» 20 травня 2016 року було встановлено меморіальну дошку випускнику училища, учаснику АТО, Захиснику Вітчизни Біді Євгенію МиколайовичуАдже кожне покоління повинно знати, кому завдячує життям і свободою, а держава – незалежністю!

Дякуємо тобі, Євгенію, що ти жив серед нас, світлий і чистий душею, справжній патріот. Ти – герой, який у числі перших добровольців став на захист соборності України, ти –  віддав життя за свободу Батьківщини. Ми щиро пишаємось тобою, тобою пишається і вся Україна! Ти - наша гордість, ти - наш герой, вічно юний та живий!

Милий наш Женя, ми чуємо голос твого гарячого серця, що бринить сльозами дощу, заглядає сонячним промінчиком у вікна батьківського дому, віє легким вітерцем на порозі рідного училища, ніби обіцяючи, що й на небі буде оберігати рідну землю.

Вічна Слава Герою України! Навіки слава…

 

 

Класний керівник Половинка Л.М.

Сумні очі дітей війни
Автор статті викладач ДНЗ «ВПУ № 7 м. Вінниці»

 Ракович Наталія Петрівна

     Війна… Поневіряння, голод і холод, втрата близьких і рідних. І все це не колись, не в далекому 20 столітті, а саме зараз в наш час – час прогресу, час нанороботів і айфонів. Страшним вогняним смерчем котиться зараз війна на Сході нашої країни. Десятки знищених сіл і міст, зруйнованих заводів і фабрик, шахт, сотні загиблих і переселенців залишає вона після себе.

     Тисячі солдат і офіцерів готові віддати своє життя ради того, щоб майбутнє нашої країни зростало в вільній і гідній державі. В серці кожного солдата є надія, що його свята пожертва своїм життям у горнилі війни є не даремною. Є надія, що скоро наступить довгождана весна – весна Перемоги Добра над Злом. Українська земля оновиться, заквітчається барвінком і рястом. Поля, засіяні осколками, виплюнуть залізо зі своїх надр і заколосяться житом і пшеницею. І вільні щасливі діти підуть до школи і знову сядуть за парти. І в їхніх очах більше не буде смутку і болю, в них буде лише гордість за свою державу, за свій народ і надія на краще.

     Тяжкою ціною дається нам перемога у війні, адже це війна не проста, це війна не за територію чи якісь багатства. Це священна війна між Свободою і рабством, між Гідністю і ницістю, це війна за нашу Мову солов’їну, за Незалежність, за вільність Думки і Слова.

     Деякі герої ще тільки вчора сиділи за шкільною партою, а сьогодні вже вони воїни, які самовіддано захищають наш мир і спокій. Вони ще такі юні, ще нічого не встигли залишити на цій землі, крім батьківського смутку і пам’яті про себе в людських душах, яка тяжкою тугою бринить у віршованих рядках учнів ДНЗ «ВПУ № 7 м. Вінниці».

     ДНЗ «Вище професійне училище № 7 м. Вінниці» - чудовий світлий навчальний заклад над Бугом-рікою, який завдяки своїм досягненням і перемогам відноситься до кращих ПТНЗ Вінницької області.  Талановиті майстри і творчі педагоги працюють у ньому.

Виховна робота з учнями планується ними так, щоб сприяти становленню кожного учня як патріота своєї країни, виробленню і зміцненню в свідомості кожного гордості за свою Вітчизну, її історію й традиції, готовності захищати її свободу і незалежність. У багатьох учнів навчального закладу  батьки, рідні, кохані і просто знайомі знаходяться у зоні воєнних дій АТО. Деякі з них загинули, але інші незважаючи ні на що, продовжують самовіддано захищати свою Батьківщину. Загиблі, понівечені, скалічені, але не зламні – так можна сказати про наших героїв.

Пам'ять про тих, хто захищає нас від військової агресії лягає нерівними дитячими рядочками в учнівських зошитах. Скільки в цих рядках дорослої туги і печалі, скільки в них скорботи  і німого крику, бо йдуть вони від дитячого серця, з глибини самої душі…

              

    Героям Небесної Сотні присвячується…

Давайте згадаємо тих, хто загинув,

Хто своє життя віддав ради нас.

Кого не побачать ще раз дружини,

І не обнімуть матері хоть раз.

Загинули юні і зрілі солдати,

Для чого була ця нікчемна війна,

Ще деякі з них геть не вміли кохати.

А у руках вже у них автомати.

Горіли машини і шини палали,

Кидали коктейлі вони вогняні.

А все ради того, щоб відстояти,

Свободу і Гідність на рідній землі.

Моя Україна не впаде на коліна,

І хай не радіють там вороги,

Моя Україна – це ненька єдина,

Яку захищають доньки і сини!

(учениця групи № 28 Павловська Євгенія

 професія «Перукар(перукар-модельєр); візажист»)

                  ***

У полі свист,

І це не свище вітер,

А свищуть кулі і гармати,

А десь удома, вдалині

Чекає сина мати.

Із вірою в душі живе,

Що він живим вернеться,

Прийде тихенько, обійме

І ніжно так всміхнеться.

І скаже: «Матінко!

Не плач, розквітне Україна!

Затихне кулів свист,

Відновиться руїна».

Бо сотні юних хлопчаків,

Життя своє віддали,

Щоб ми у мирному житті

Зростали та кохали!

   (учениця групи № 28 Павловська Євгенія

 професія «Перукар(перукар-модельєр); візажист»)

           Лист солдату

Пишу тобі листа,

Я знаю ти його читаєш зараз,

Могутній мій солдате.

Усю мою повагу в словах не передать.

Чому, повинен ти у полі воювати?

Через сепаратиські заклики

Повинен ти страждать.

Тобі б зараз дружину,

Малесеньку дитину,

А ти у поле бою

Пішов за Батьківщину!

Тобі же, мій солдате,

Я хочу побажати,

Вернутися живим

І матір обійняти,

І що таке війна,

Ніколи більш не знати…

   (учениця групи № 28 Павловська Євгенія

 професія «Перукар(перукар-модельєр); візажист»)

«Юні дарування»

(справа на ліво) Карпа Анюта, Павловська Євгенія, Бабак Надія

 

 

 

               ***

Мамо, матусю,

Чому там стріляють?

Синочку мій любий,

Там татусі нас усіх захищають.

Ти лиш не бійся, усе буде добре,

Вернеться наш татко із фронту додому,

І будемо знову всі дружно ми жити,

Без ворожнечі, у злагоді й мирі!

Але чи настане той час в Україні?

– Подумала мати, тихенько присіла,

Заплакала тихо, бо сумно їй стало,     

Бо знову почула, як гармати стріляють,

Як кулі літають, вбивають людей.  

«За що Боже, за що?

Покарання жорстоке таке?

Чому наші діти, мають страждати?

Боятись на  вулицю вийти погратись,

Коли ж закінчиться проклята війна!»

Засмучена мати, тихенько пішла,

На думці у неї було лиш одне:

«Коли ж ця жорстока війна вже пройде?»

Коли буде мир панувати в країні,

І діти зростатимуть в щасливій родині…

(учениця групи № 27 Карпа Анюта

 професія «Перукар(перукар-модельєр); візажист»)

 

               Полеглим воїнам присвячується…

Воїне, чому ти схилився у полі?

Невже тебе серце болить?

Чому на грудях у тебе рана,

І рясно кров із неї біжить.

Чому вгорі чорний крук літає,

Невже так хоче забрать життя,

І щастя, якого сам  не має.

Воїне, ти ж звісно пам’ятаєш,

Що тебе чекає удома рідня.

І ти точно сам знаєш,

Що кращого в світі нема,

Ніж обійняти свою рідну матір,

Побачити радість в її очах,

Про все на світі забути,

Відчути пташиною в її руках,

Тому воїне, встань з колін!

Ти все зможеш зробити,

Бо ти у світі не один,

Тобі ще є кого кохати,

І нехай, навіть, рана болить,

Та вона відразу перестане,

Коли донька мала прибіжить,

І в обійми до тебе прилине,

І щасливим ти станеш         на умить…

(учениця групи № 29 Гребенюк Аліна

 професія «Перукар(перукар-модельєр); візажист»)

Іде війна…

Лунає постріл,

Підкошуються ноги,

І пульс все слабшає, тремтить,

Іде війна,

Часи облоги,

Промінь надії на життя,

Ледь миготить.

Все більше чути

Крики, стогін

Поранені й напівживі,

Які не можуть вже

Чинити оборони,

Лежать, лиш плачуть…

Наче уві сні.

Перед очима

Пролетять картини,

Життя усе –

Як одна мить,

Душею до родини

Солдат лине

Та час, як сокіл

Пролетить…

А мати вдома,

Місця не знаходить

Бо серцем відчуває

Ту біду,

Не знає, що робить

Плачучи ходить.

Чекає звістку,

Тільки не лиху!

Весна настала,

Квіти розцвіли,

Дерева

Зеленіють на очах,

Та син,

Вже не повернеться

З війни,

Лиш розцвіте,

Барвінком

Край вікна…

(учениця групи № 24 Бабак Надія

 професія «Швачка; кравець»)

 

 

Не забуваймо…

Пішов сніжок, повіяв вітерець

Завіяло усе, навкруг,

Ми за тепло гарячих їх сердець…

За цілий список найхоробріших заслуг

Не забуваймо дякувати їм!

За недоспані і тривожні ночі,

За чисте небо, вільний гімн,

Червоні від утоми очі.

Не забуваймо дякувати їм,

Тим хлопцям, що в АТО воюють,

У нас думки зазвичай зайняті своїм,

Та нам мирне життя вони дарують.

Захисники, ми щиро вдячні вам,

За ваші подвиги хоробрі.

За чисте небо, що даєте нам,

І відганяєте думки усі недобрі.

Цей сніг розтане, від сердець гарячих,

Розтане, й знову стане тепло,

Від молодих сердець отих хлопчачих,

Лиш тільки б сонця сяйво не померкло…

(учениця групи № 24 Бабак Надія

 професія «Швачка; кравець»)

 

 

 

Я хочу миру

Як можна закривати на все очі?

Як можна жити з думкою про те,

Що в хлопців зараз обстріл серед ночі?

Життя там, браття, зовсім не просте.

Ми будемо надіятись, і вірить,

Натане новий день, стихнуть гармати,

І запанує тиша в Україні,

І дочекає сина рідна мати.

Нехай не обриваються життя,

Нехай не буде більше крові,

Нехай несеться пісня золота,

В знак щирості, надії і любові.

Нехай несеться пісня щира,

Від нас подяку друзі ви прийміть!

Бо наша непохитна у вас віра,

Скоріше наближає миру мить

Колись ми будем посміхатись,

Настане мир – я вірю щиро,

Життю радіти і сміятись,

Від всього серця – я хочу миру!

(учениця групи № 24 Бабак Надія

 професія «Швачка; кравець»)

 

Читаючи стрічки цих віршів хочеться сказати – сумні очі у дітей війни. Ці рядки -  лише маленька частинка, того що діється в дитячих душах. Це -  промінчики дитячого смутку і загальнодержавної туги усього нашого українського народу. Тому що ця війна своїм чорним крилом зачепила майже кожну родину.

Ось, біля вікна, навпроти мого кабінету стоять дівчатка з групи №24, що навчаються за професією «Швачка; кравець». На перший погляд, їх розмови здаються безтурботними про звичайні речі і буденні справи, але коли я прошу розповісти їх про рідних, які проходили службу в АТО, дитячі очі враз стають глибокими і стривоженими.

Так, у Надійки Бабак, родич Копійко Степан Григорович з с. Шпиків Тульчинського району служить по контракту з самого початку АТО. Служить  на блокпостах по лінії розмежування. Найбільше під час війни його вразило те, як у нього на очах загинув найкращий друг. В пам'ять про його товариша Надія написала вірш «Іде війна».

У Поліщук Анни на війні служать дядько Ярощук Олександр Вікторович та хрещений батько Карпюк Микола  - два односельчанина з Хмельницької області, Старокостянтинівського району с. Веснянка. Про війну обоє згадувати не люблять, тому що тут у мирному житті вона здається неймовірною.

У Завали Вікторії службу в АТО проходив батько Завала Віталій Вікторович, житель Ямпільського району, с. Клембівки. В АТО  на Луганщину,  Віталій Вікторович попав під час чергової хвилі мобілізації  і прослужив 1 рік та 3 місяці.

До нашої розмови з дівчатами, долучаються учні з інших груп.

Так, у  Карпи Анюти лютого 2015 року в АТО служить рідний брат Карпа Юрій Сергійович, з с. Політанки, Шаргородського району. Службу несе в гарячих точках Донеччини – с. Широкине та Дебальцево.

У Семенюк Іри – двоюрідний брат  Семенюк Владислав Русланович з         с. Копіївки Тульчинського району, проходить службу в Луганській області по контракту, а у Павловської Євгенії – коханий хлопець Гавриков Володимир Сергійович з с. Лаврівка, Вінницького району служить по контракту у Краматрську на Луганщині. 

Учні і далі б називали мені імена своїх рідних та близьких, але дзвенить дзвінок  на урок і зграйки дітей розбігаються по класам. На перший погляд може здатися, що географія цієї війни досить незначна, адже вона встигла захопити лише частки двох областей. Але людські травмовані душі і скалічені долі складають пазли іншої географії – всієї України. Адже саме завдяки героям, які борються за незалежність країни, наше місто ще не окутала пітьма війни. Близько двох тисяч вінничан знаходяться у зоні АТО – у 9-ому батальйоні територіальної оборони Вінницької області, у військовій частині 3028 Національної гвардії, у батальйоні «Вінниця» МВС України та у зведених загонах поліції УМВС України у Вінницькій області. Вони, ризикуючи життям, борються, за те, щоб ми з Вами спали спокійно.

     За два роки АТО в нашій країні майстри, вихователі і учні нашого училища стараються бути максимально корисними громаді, займаються благодійною і волонтерською діяльністю. Так багато років поспіль учні та педагоги нашого училища співпрацюють з товариством «Червоний хрест» і долучаються до розповсюдження марок. Окрім цього, в училищі відбуваються традиційні благодійні акції:

-         «Сердце до серця», метою якої є збір коштів на придбання реанімаційного медичного обладнання для лікарень України;

-         «Нам свято дарує Святий Миколай» для вихованців Вінницького центру соціальної реабілітації дітей з особливими потребами «Промінь».

-         Відвідування вихованців дитячого будинку «Гніздечко»

         У стінах ДНЗ «ВПУ № 7 м. Вінниці» вже склалася добра традиція підтримувати моральний дух наших бійців теплими речами та смаколиками.

Так під час акції «Молодь допоможи героям АТО»  було закупівлено  400 пар рукавиць для воїнів. Встановлено шефство над воїнами АТО Вовком Дмитром Миколайовичем та Хімій Іваном Сергійовичем та було зібрано благодійні кошти для надання матеріальної  допомоги учаснику АТО Благодиру Віктору та  Бережок Віталію. Акція «Зроби свято солдату» спонукала до виготовлення вареників для солдатів та збору закруток і консервів.

Майстри виробничого навчання разом з учнями

долучилися до виготовлення вареників для солдатів АТО

 

       Налагодження тісна співпраці учнів з військовою частиною №3028 Національної гвардії України  по виготовленню для неї хлібобулочних виробів та закупівлі необхідних теплих речей. А нещодавно перед Новорічними святами учні готували для наших солдатів моркву «по-корейськи».

 Майстер виробничого навчання  Казьмірович Катерина Іванівна

 та учні групи №29 готують моркву «по-корейськи» для солдатів АТО

        Дивлячись на всі ці добрі справи починаєш розуміти, які добрі і чуйні наші люди. І земля наша велика щедра і милосердна. Її вистачить усім, хто прагне мирно жити і творити. І в імя миру і щастя на землі всім нам слід подолати непорозуміння й міжусобиці. Настав час подумати про своє майбутнє – про наших дітей? Щоб їхні усмішки, очі і думки, були щасливими. Хіба не слід нашим двом братнім народам закопати Сокиру Війни і запалити Люльку Миру? Для того, щоб побудувати знову мирне життя на нашій землі, заради дітей, заради їхнього щастя. Щоб скрізь, куди не сягне людське око на землі панував спокій, мир і злагода – запорука добробуту наших дітей, запорука їхніх щасливих очей…

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

                      (Т.Г. Шевченко)

Вшанування пам'яті Героїв Небесної Сотні

20 лютого 2017 р. в ДНЗ «ВПУ № 7 м. Вінниці» було проведено урочисту лінійку на честь 3-ї річниці Героїв Небесної Сотні, де учні та педагоги навчального закладу після перегляду документального фільму про війну на Донбасі «Дебальцево» хвилиною мовчання вшанували пам'ять героїв полеглих на Майдані

Передувало цьому дню покладання квітів до мультимедійної стели пам’яті Небесній сотні та загиблим Героям АТО (Європейська площа міста), організованого класними керівниками Дребот Т.Б. та Ракович Н.П., які розповіли  учням  груп № 29 та № 27 вагомість подвигу загиблих воїнів, що поклали своє життя за незалежність і територіальну цілісність нашої держави. Також, педагоги відмітили, що 20 лютого в Україні вшановується пам'ять героїв Небесної Сотні, героїв, які назавжди мають залишитися у наших серцях, в пам’яті майбутніх поколінь, бо боролися вони за свободу та незалежність України.

Тематику Небесної Сотні продовжила організована Ракович Н.П. міні-виставка на тему: «Вінничани - Герої Небесної Сотні», де найактивнішими учасниками та авторами електронних газет стали учениці групи №27 Конопліцька Мирослава та Лисюк Аліна.

22.02.2017 р. в рамках тижня методичної комісії «Класних керівників та вихователів» вихователем Рекало О.А. проведено вечір пам’яті присвячений Дню Героїв Небесної Сотні та героїв АТО. До участі у вечорі було залучено учнів І-ІІІ курсу, які художніми номерами донесли до присутніх в залі сум та гордість за людей, що загинули за нове європейське майбутнє України:  одні з них декламували вірші, інші співали пісень, але ніхто не залишив глядачів байдужими, тому що всі твори йшли від чистого серця, з глибини самої душі.    

 Рядки, що лунали з вуст учнів ще раз підкреслили, що Революція Гідності, як вагома сторінка розбудови української держави  увійде в історію нашого народу,  як унікальна подія, з огляду на масовість її учасників і тривалість. В ті зимові дні сотні тисяч людей кілька місяців поспіль серед важких погодних умов звершували мирну акцію протесту, щоб не допустити сповзання країни в безодню диктатури, щоб захистити власну свободу і гідність рідного народу. Революція Гідності є унікальною ще й тому, що вона, за своєю суттю, була духовним явищем, яке супроводжувалося неустанною молитвою всіх українців. І сьогодні молитва залишається тією силою, яка підтримує нас в обставинах гібридної війни московського агресора, що здійснюється проти української держави. Два роки тому ми молилися за гідність і свободу свого народу, за подолання диктатури; сьогодні наша молитва лине за збереження суверенітету та територіальної цілісності нашої держави, за мир на нашій землі, за воїнів – захисників нашої Батьківщини -України.

 

Меню

Зараз на сайті Online: 

На сайті 33 гостей та відсутні користувачі

Статистика відвідування:

Останні новини:

Обласний етап конкурсу ...

    10 листопада 2017 відбувся обласний етап ...

ХХ Ювілейний Чемпіонат ...

09.11.2017 учні випускної групи № 31з професії ...

9 листопада – День ...

9 листопада наша країна святкує День ...

Національний проект « ...

      07.10.2017 учні випускних груп ДНЗ ...

Вхід | Реєстрація

Scroll to top